О.Моренець                                                    Любій дружині, отцю Олександру

                                                                                    і всім, хто допомагає мені прийти

                                                                                    до Господа Бога, писвячую

                                       Каяття

                   Ми різні всі - і різні долі,

Хто - як в раю, а хто - в неволі,

Живемо кожний сам на сам.

У всякого своя дорога,

Та, врешті, всі йдемо до Бога

І в серці обираєм Храм.

Тяжкі і довгі ті блукання,

Стежки гріхів, поневіряння,

Помилки, сльози, каяття.

Так важко одному в дорозі...

Хоч паничеві, хоч небозі

Назад немає вороття.

Хвала, Тобі, Великий Боже,

Якщо сліпий побачить зможе

В нічному лісі вірний путь!

Та я схиляюсь перед тими,

Хто, як до малої дитини,

Сліпому руку подають.

Ніколи я не сповідався,

Біг уперед, не озирався,

Так день при дні - без каяття.

А час злітав, сивіли скроні,

І якось вмить, як на долоні,

Побачив я своє життя.

І може трохи схаменувся,

А може просто - озирнувя,

Як озирається сліпий.

Куди іти? Кого спитати?

Яку стежину обирати?

Мовчить весь світ, бо він - німий.

Великий розпач, біль і туга,

Так, ніби поховав я друга,

Охоплюють моє життя.

Вони мені закрили очі

І біля прірви серед ночі

Тепер усе моє буття.

Та якось, ніби промінь сонця,

Пробились у брудне віконце

Дитинство, варва і дідусь...

Відчув я дідову турботу,

Любов і осуд, і скорботу,

Почув слова: «За вас молюсь!»

І зрозувів - дідусь гукає,

Хоч вже давно він спочиває

У царстві праведних, святих.

Та, видно, спокою не має,

Якщо його онук блукає

По хащах диких і глухих.

Покинув все... Поїхав в Варву...

Немовби з себе скинув ярма -

До діда йду на каяття!

Просить прощення і поради,

Аби життя не мало вади,

Аби вернуть своє буття.

Зринали спогади в мандрівці...

Аїр на глиняній долівці,

Парне пахуче молоко,

Бабуся у льняній спідниці,

Дитячі наші вечорниці,

Сусідський пес старий Рябко.

А як згадав над яром грушу,

Так ніби повернули душу

У тіло мертве і пусте.

Я знов в дитинство повернувся,

Але немає вже бабусі

І груша більше не росте...

Ех, Варво! Як же ти змінилась!

Старенькі верби похилились,

Асфальт заполонив стежки.

Та я своїм селом блукаю

І серце гострий біль стискає -

Іду на цвинтар навпрошки.

Хрести дощами поржавіли,

Камінні плити посивіли,

Крізь сльози проступа полин...

Та якось враз і зупинився,

Бо дід на мене подивився

І ніби мовив: «Здастуй, син!»

Дивився він з старого фото,

А в тих очах - така скорбота

І осуд, осуд - аж здригнувсь.

Упав в траву : «Прости, дідусю!,

Ти бачиш - я таки вернувся!»

І дід мій зразу посміхнувсь.

Я говорив про всі невдачі,

А він, неначе їх побачив,

Мовчав і зовсім не судив,

Я рвав полин, просив прощення,

Дідусь ті слухав откровення,

А я все далі говорив:

«Дідусю, любий, ти й бабуся

Завжди просили у Ісуса

Добра, любові й щастя нам.

За нас молилися щоденно,

А ми жили собі буденно

І знов корилися гріхам.»

Дідусь так хитро подивився,

Промовив: «Внучок, схаменися!

Згадайно, любий, як колись

Казав тобі - лишайся з Богом,

Була тобі пересторога,

Та ти пішов, не зупинивсь».

«Скажи, дідусь - як те змінити?

Як всі провини замолити?

І що робити далі нам?»

І дід сказав:«Ти знаєш, сину,

Забудь про все, в лиху годину

Збудуй в своєму серці Храм.

Сам видирайся із безодні,

Живи! Усе в руках Господніх!

Що маєш - заслужив, твоє.

А камінь, що на серце тисне -

То лід, ти, любий, усміхнися,

Бо лід на сонці розтає.»

«Чи допоможуть сповідання,

Молитви, піст і причащання

Здобути праведність колись?»

А дід говорить:«Ти молись!

Любов Господня вічна, сину,

Ти в очі Богу подивись!»

Простився з дідом, та й подався...

І довго ще мені ввижався

Той цвинтар за старим селом.

А дідуся хороші очі

Тієї лагідної ночі

Мене заколисали сном.

Та якось все оте забулось,

Життя сухим листком згорнулось,

Хоч знову літо настає.

Ночами я дивлюсь у небо

І знаю - щось робити треба,

А сил вже зовсім не стає.

Чому далекий я від Бога?
Чому до церкви йти незмога?

Перехреститись - просто страх!

Невже прокляті темні сили

Троянди в серці покосили

І там тепер панує жах?!

Либонь, дідусь надію втратив

І перестав оберігати

Від тих проклятих темних сил.

Лише на Бога є надія -

Він захистить, Він зрозуміє,

Бо Він мене і породив!

Ні, ми не церкву обираєм,

Ми душу людям довіряєм,

Що в церкву ту свій біль несуть

І павши долу на коліна,

Чекають Божого веління,

Як  жебраки копійку ждуть.

От, врешті, й я під тим склепінням,

Немов закиданий камінням,

Стою...І в груди тисне біль.

А пан отець чита молитви

І, ніби, хоче вже добити,

І сипле в свіжу рану сіль.

Мені так соромно за себе

І перед Богом, перед Небом,

В Ісуса очі не дивлюсь.

Прощення прошу у дитини,

Що в білій вишитій хустині

І каюсь, каюсь і молюсь...

У господа прошу єдине:

«Оберігай мою родину!

СПАСИ, ПОМИЛУЙ, СОХРАНИ!»

І знаю, як свою дитину,

Мене Всевишній не покине

І захистить від Сатани!          

                                                            Київ, серпень 2004р.

                    Відчай                                О.Моренець

Я чув Господній відчай з неба:

«О, люди добрі! Що вам треба,

Щоб ви усі жили в любові,

Без війн, насильства, зради, крові?

Чому не хочете радіти

Пташкам, деревам, сонцю, квітам?

Чому своє життя і долю

Перетворили у неволю?

Невже, на це я сподівався,

Коли цей світ вам дарувався?

І що тепер робить я мушу

Щоб повернуть вам серце й душу?»

Я чув Господній голос з ночі

І сльози застилали очі.

Той Хрест, Розп,яття і Голгофа...

Ми всі робили це потроху,

Господні мрії і надії -

Тепер як біль Святій Марії.

Я закричав: «Отець Небесний!

Якщо якась душа воскресне -

Втішайся цим - Твоє збулося!

Нехай лише оце вдалося -

То слава Богу! Слава вічна!

А суть людська - вона довічна...       

                                                        9 травня 2007р.