Народився  мученик 22 березня 1886 року в місті Влодаві колишньої Седлецької губернії (Польща). святому хрещенні наречений на честь священ- номученика Василія, пресвітера Анкірського. Батько майбутнього мученика, Іоанн Лукич Романович, мав духовну освіту і служив на час народження сина псаломником у православному храмі міста. Згодом прийняв сан священика і до своєї кончиниу 1928 році жив і служив у селі Великі Коровинці Житомирської області. Мати, іменем Вікторія, також походила з духовної православної сім'ї, мала гарну освіту і до смерті була глибоко віруючою людиною.

Сповнена щирої віри й відданості Богу атмосфера у батьківській оселі й середовищі, в якому зростав і виховувався Василій Романович, прищепила йому змалку любов до Бога і палке бажання служити. Він, за його власним визнанням, не уявляв собі іншого шляху, як піти по стопах батька й стати пастирем. Десятирічним хлопцем, вже маючи знання і досвід з церковного життя, він був відданий до Холмського духовного училища і по закінченні його вступив до Холмської духовної семінарії, під час навчання в якій виявив великі здібності до всіх предметів без винятку і мав відмінні успіхи.Керівництво Холмської єпархії готувало абітурієнтів для Київської духовної академії: до їх числа у 1906 році потрапив і випускник Хомської семінарії Василій Романович: йому вже виповнилося 20 років.

Це було великим щастям  стати студентом найстарішої і найавторитетнішої на Русі Академії, якій от-от мало виповнитися двісті років. Радість була повнішою від того, що разом з ним потрапив до списків його однокашник, з яким він і чотири роки просидів за однією партою і близько зійшовся при навчанні в семінарії, Іван Сокаль (з 1959 року- єпископ Смоленський і Дорогобузььсий Інокентій). Вони разом потрапили до Академії, де дружба укріплялася роками спільного навчання і проживання в одній кімнаті.

Свідчення отця Іоанна Сокаля, ректора Одеської духовної семінарії (1956 рік) дають можливість його очима побачити людину, яку він знав багато років і любив, як брата, одночасно відчуваючи до неї глибоку повагу. Ці свідчення адресовані благочинному Сміли протоієрею Григорію Ланіну:

«Романович Василий Иванович был самым близким мне человеком и интимным школьным другом во время нашего обучения в Семинарии и в Киевской Академии. Писал он кандидатское сочинение на тему «Cur Deushomo?» Анзельма Кентерберрийского у профессора М.Н.Скабаллановича, за что и удостоен был степени магистранта. Это был очень способный и даровитый студент Академии, глубоко религиозный и богобоязненный. 10 лет мы вместе с ним участвовали в семинарском и академическом хоре, прославляя Господа церковным пением. Будучи юношей скромным и по духу смиренным, он пользовался большой любовию и уважением товарищей - студентов. Его заветной мечтой было желание посвятить себя служению Богу и людям в должности пастыря Церкви, и в этом подвиге он полагал весь смысл своей жизни. Он в действительности был ревностным пастырем, выдающимся проповедником, глубоко образованным человеком и ученым-богословом. Он весь поглощен был изучением Свящ. Писания и святоотеческих творений, и этим духовным богатством просвящал он человеческие души.

Верующий народ любил его как доброго и просвещенного пастыря, и всякая разлука с ним при его переводе сопровождалась горькими слезами скорби и сожаления. Добрая память о нем и до настоящего времени хранится в сердцах любившей его паствы, и всякое воспоминание о нем вызывает горькую скорбь и искреннее сожаление о его отсутствии.

Пишу я эти строки с чувством искренней дружеской любви и благодарного воспоминания об этой светлой личности, в общении с которой я провел лучшие юношеские годы. Нашей взаимной мечтой было постоянное желание опять быть вместе и в дружеских переживаниях находить побуждение для своего духовного служения. По воле Божией я всю жизнь свою провел на школьном поприще (останні роки життя автор листа віддав архієрейської діяльності - прим. авт.), он же - в подвиге приходского служения, так нам и не удалось осуществить юношескую свою мечту; но, несмотря на раздельную жизнь, мы искренне любили друг друга как преданные и неразлучные друзья».

Ці свідчення доповнюють ще два документи:

«Настоящим удостоверяю, что протоиерей Василий Романович действительно был настоятелем Свято-Николавской церкви местечка Златополя Киевской области и вместе с тем благочинным Златорольского района с 1934 по 1937 год. Протоиерей Василий принадлежал к течению Святой Православной Церкви и был ревностным и достойным ея служителем.

Благочинный Ново-Миргородского округа Кировоградской епархии протоиерей Проценко

Сентября 25 дня, года 1956»

«Протоиерея Василия Романовича я знал только в 1933 году. За два года частых сношений с ним я прекрасно узнал его характер, убеждения и его пастырскую деятельность во вверенном ему приходе г. Златополя. На основании всех добрых качеств, проявляемых о. Романовичем в его пастырском служении, я считаю своим долгом донести Вашему Высокопреосвященству о том, что протоиерей Василий Романович был добрый пастырь Христов, истинный служитель Престола Божия. Обладая высшим богословским образованием, он в то же время являлся и хорошим проповедником Слова Божия. Проповеди его были убедительны для всякого непредубежденного верующего сердца.

Отношение о. Василия Романовича к своим прихожанам и ко всем вообще людям было ласковое, проникнутое сердечной любовью и добрым участием ко всем вопросам, предлагаемым ему для разъяснения. Вообще протоиерей Романович выделялся среди многих священников Златопольского района как своими богословскими познаниями, так и чистотою пастырской жизни. В 20-30 годах текущего столетия, как всем известно, воинствовал повсюду обновленческий раскол.Свидетельствую своею совестью, что протоиерей Василий Романович был большим противником названного раскола и в то же время крепким защитником чистого православия. Такое же отрицательное отношение протоиерея Василия Романовича было и к появившемуся в то время на юге нашей страны самосвятству. Еще раз повторяю, что протоиерей Василий Романович был добрый пастырь Церкви Христовой.

Вашего Високопреосвященства смиренный послушник

протоиерей Симеон Марченко

10 октября 1956 года».

Ці документа дають нам тверду впевненість у тому, що протоієрей Василій Романович до останнього перебував у лоні Святої Матері Церкви і був її ревним і достойним служителем.

Як же склалося життя отця Василія до його арешту і мученицької страти у Черкаській в'язниці у грудні 1937 року?

Після закінння Духовної академії, яку він скінчив зі ступінню магістра богослів'я, він виявив палке бажання стати парафіяльним священиком, і був протягом кількох діб, з 29 серпня по 2 вересня, висвячений спочатку в диякона, потім у ієрея. Обидві хіротонії - першу у Свято-Михайлівському соборі, другу р Єлисаветинській, що на Трухановому острові, церкві, - здійснив єпископ Павел, після чого отець Василій був направлений у розпорядження Холмської єпархії, яку очолював Преосвященний Євлогій, єпископ Холмський і Люблінський. Його розпорядженням молодий священик призначений до Свято-Успенської церкви в місті Грубешів Холмської губернії і одночасно законоучителем Грубешівської гімназії.

Сюди він приїхав разом з дружиною, випускницею Київського єпархіального жіночого училища Зінаїдою Агафонівною, у дівоцтві   Левковцевою, дочкою священика Агафоніка з села Сретівка Київської єпархії, дівчиною глибоко віруючою і освіченою.

З 1910 по 1915 рік родина Романовича перебувала за місцем його призначення, і отець Василій ревно служив як на приході, так і в гімназії, використовуючи весь свій досвід і знання, покладаючи весь поклик своєї душі на вівтар духовної праці.

Перша світова війна ускладнила умови, у яких жили православні в умовах католицької Польщі. Загроза утиску й з боку властей і католицької релігійної громади в традиційно православних регіонах, які були окуповані Австрієць-Угоршиною та яким ця окупація загрожувала, стала причиною евакуації духовенства та віруючих до України, Росії, Білорусі, Грубешівську гімназія теж було евакуйовано до Полтави, а разом з нею у Полтаві опинився і отець Василій з сім'єю: В  цей час у нього було вже дві дочки.

Революційні події змусили його в 1919 році переїхати на V Північний Кавказ. У селі Воронцово-Олександрівське Терського округу Ставропольського краю (нині Прикумск) священик Василій Романович отримав призначення до Спасом-Пораженського храму. Це були дуже складні для Церкви та її служителів роки, коли віра Христова знищувалася всіма можливими засобами, в тому числі - духовним і матеріальним гнобленням.

Священики і парафії утискалися непосильними податками, причому несплата загрожувала кримінальними наслідками. За одинадцять років життя у Воронцово-Олександрівсь- кому отець Василій вичерпав усі можливості розплатитися з державою, аби уникнути арешту, вирішив з сім'єю повернутися в Україну. Божим Промислом він отримав парафію в Одеській області: з радістю прийняв посаду священика у Свя- то-Покровській церкві с. Олександрівка на Одещині, у Воз- несенському районі. Звідти його у 1933 році було переведено до останнього місця служби - до міста Златопіль Київської (відтак Черкаської, нині Кіровоградської області).

Отця Василія піддавали переслідуванням як православного священика; таким самим гонінням піддавали й членів його родини. Але до кінця він зберігав упевненість у справі, яку довірив йому Бог. Навіть закриття храму не вплинуло на його рішення не припиняти ні за що пастирську діяльність.

Багато хто зі священиків у ті фатальні часи без жодних сумніве виконували свої обов'язки, від яких пастиря Божого могла звільнити лише смерть.

І отець Василій прийняв мученицьку смерть у числі ТИСЯЧ інших служителів Церкви Христової - гідно й не ремствуючи. Смиренність, про яку згадував у своєму листі його шкільний друг Іоанн Сокаль, і любов до Бога, глибока віра і щира відданість Православній Церкві, які були притаманні цій непересічній людині, вели його до Голгофи услід за Господом Ісусом Христом, за Якого він віддав своє життя.

Коротка довідка з Кіровоградського облархіву, до якого після реорганізації Київської області було передано слідчо- архівну справу священика Василія Романовича, свідчить про те, що він був заарештований 7 вересня 1937 року і засуджений Київською трійкою до вищої міри покарання. Протягом трьох місяців і десяти днів в'язень утримувався разом з іншими мучениками у Черкаській в'язниці без права листування та побачення з рідними. Тут 17 грудня 1937 року вирок було виконано: священномученик Василій Романович на 52-му році життя розстріляний.

Реабілітований, за висновком прокурора Кіровоградської області, 29 червня 1989 року.